Міжнародне законодавство щодо забезпечення законності у відносинах з іноземними громадянами

admin, Четверг, июня 21, 2012 at 2:46Категория: Гуманітарна підготовка

Кожна країна вільна у формуванні своєї власної системи соціального забезпечення. Це обумовлює існування безлічі розходжень в національних системах, з якими доводиться стикатися громадя-нам при виїзді за межі своєї країни.

Сучасна трудова міграція є найважливішим процесом, який є одним із дієвих способів адаптації населення до умов ринку і вод-ночас індикатором соціально-економічних трансформацій в тій чи іншій країні. Таким чином, міжнародний трудовий обмін ставить країну перед проблемою регулювання соціально-забезпечувальних відносин, ускладнених іноземним елементом.

Соціальне забезпечення та страхування іноземних осіб, що залучаються на роботу в Україну, визначаються нормами українського законодавства з урахуванням міжнародних угод України з зарубіж-ними країнами.

Важливу роль у регулюванні зазначених відносин відіграють норми вітчизняного законодавства. Найважливішим джерелом у галузі міжнародного приватного права є Конституція України. Вона не містить норм прямої дії, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини з іноземним елементом в Україні. У ст. 46 Конституції йдеться лише про працю та соціальний захист громадян України: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом…».

Згідно зі статтею 26 Конституції, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами. Однак конституційні засади права на соціальний захист набули подальшого розвитку у системі законодавства про соціальний захист України.

Так, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року передбачає право інозем-ців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно

До законодавства України та міжнародних договорів України. За-значені права іноземців та осіб без громадянства забезпечуються загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за ра-хунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та гарантуються низкою законодавчих актів. Згідно з вітчизняним законодавством, в Україні існують такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування: на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; від нещас-ного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; пенсійне страхування медично-го страхування.

Законодавчі акти України щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування передбачають, що право на забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без гро-мадянства та члени їхніх сімей, які проживають в Україні.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Питання пенсійного забезпечення громадян України, які прожива-ють за її межами та працюючих в Україні іноземців, регулюються законодавством про пенсійне забезпечення в Україні, що ґрунту-ється на Конституції України і складається із Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», інших зако-нів та нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення. У тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами). У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном.

Нормативні акти з питань соціального забезпечення передбача-ють, що всі роботодавці, у тому числі іноземні юридичні і фізичні особи, які наймають на роботу в Україні іноземців, зобов’язані спла-чувати внески до фондів соціального страхування, з яких працівни-кам проводяться відповідні виплати.

Трудові правовідносини «з іноземним елементом»

Якщо трудові мігранти не охоплені загальнообов’язковим дер-жавним пенсійним страхуванням, то вони мають право на добровіль-ну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Це дає змогу їм набути відповідного страхового стажу за період роботи за межами України. Відповідно до ст. 11 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», особи, які не належать до кола осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, у тому числі іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або працюють на території України, громадяни України, які постійно проживають або працюють за межами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, мають право на добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Крім того, з 1 січня 2004 року в Україні діє добровільна накопичувальна система через недержавне пенсійне забезпечення.

Стосовно громадян, які виїхали на постійне проживання за кордон, статтею 51 Закону України «Про загальнообов’язкове держав-не пенсійне страхування» було визначено особливий порядок виплати пенсій, який передбачає, що виплата пенсії припиняється на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У разі повернення пенсіонера в Україну виплата пенсій поновлю-ється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду Украї-ни протягом десяти днів після з’ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Таким чином, виплата пенсії законодавчо поставлена в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення.

Винятки встановлені для громадян, які проживають за кордоном, якщо пенсія їм призначена внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. У цих випадках пенсія виплачується і за відсутності міжнародного договору. При цьому держава визначи-ла відповідний механізм виплати таких пенсій (Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок переведення пенсій громадян, які виїхали на постійне проживання до інших країн» від 6 квітня 1993 року № 258).

Положеннями Закону створено правову ситуацію, у якій гро-мадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний дого-вір щодо виплати громадянам країни пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості її одержувати. Конституційний Суд України визнав вказані положення такими, що не відповідають Конституції, зокрема, суперечать конституційним приписам України стосовно утвердження і забезпечення прав і свобод людини, неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав громадян незалежно від місця проживання, гарантування пі-клування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права на соціальний захист у старості (стаття 3, ч. 1, 2 ст. 24, ч. 3 ст. 25, ч. 1 ст. 46, ч. 1 ст. 64 Основного Закону України) (є неконсти-туційними). В своєму рішенні № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року він зазначив, що, виходячи з правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії, не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій при-значена пенсія, – в Україні чи за її межами. Така диференціація на законодавчому рівні на різні категорії пенсіонерів, які проживають за межами України, не відповідає конституційним засадам соціаль-ного захисту громадян.

До джерел міжнародного приватного права, що регулює відносини, ускладнені іноземним елементом, належать не тільки норми актів внутрішнього права, а й норми міжнародних договорів.

Основа більшості норм міжнародного приватного права закладається загальними положеннями, загальновизнаними принципами сучасного міжнародного права. Але норми міжнародного права не здатні регулювати внутрішньодержавні відносини без відповідної трансформації. Для того, щоб норми міжнародного права набули здатності регулювати внутрішньодержавні відносини, ускладнені іноземним елементом, вони повинні увійти до правової системи кра-їни, отримати юридичну силу національного права.

Трансформація норм міжнародного права здійснюється шляхом перетворення їх на норми внутрішньодержавного права через рати-фікацію, видання актів про застосування міжнародного договору або видання іншого внутрішньодержавного акта.

Важливим етапом у створенні норм міжнародного приватного права тієї чи іншої держави є міжнародний договір. Регулюючи від-носини між державами, міжнародні договори зобов'язують держави забезпечити застосування передбачених в них правових приписів, а держава бере на себе зобов'язання вживати всіх необхідних заходів для того, щоб сформульовані в договорі норми застосовувалися по-всюдно на його території всіма фізичними та юридичними особами і його правозастосувальними органами, які підпорядковуються тільки національним законодавством. Надання міжнародним договорам сили національного права робить їх юридично обов'язковими для учасників приватноправових відносин.

Відповідно до ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

У статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнарод-ні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. У частині другій статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року №1906-IV встановлено: «Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнарод-ного договору». Положення про те, що ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори є частиною національного законодавства України, закріплені також у внутрішніх законодав-чих актах стосовно соціального захисту: ст. 4 Закону України від 23 вересня 1999 року «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ст. 3 Закону України від 2 березня 2000 року. «Про загальнообов’язкове дер-жавне соціальне страхування на випадок безробіття», ст. 3 Закону України від 11 січня 2001 року. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездат-ності та витратами, зумовленими народженням та похованням», ст. 4 Закону України від 9 липня 2003 року. «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Поняття міжнародного договору охоплює усі міжнародні угоди, які можуть мати різне найменування – договір, угода, пакт, конвен-ція, декларація, комюніке, протокол тощо.

З метою вирішення проблем в галузі соціального захисту грома-дян, що виникають між державами, Україна бере участь в укладенні різних міжнародних договорів: багатосторонніх та двосторонніх угод, залежно від кількості держав, що беруть участь в укладенні договору, а також в регіональних та локальних актах, залежно від сфери їх дії.

Міжнародно-правове співробітництво держав у галузі соціаль-ного забезпечення має в своїй основі базові документи. З огляду на

Європейський стратегічний курс України важливим є врахування у національному законодавстві стандартів, встановлених такими між-народними установами, як ООН, МОП. Основними міжнародними актами універсального характеру щодо питань соціального захис-ту є Загальна декларація прав людини 1948 p., що проголошує за-гальність, всебічність соціального забезпечення та право людини на мінімальний рівень соціального обслуговування, який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї. До зазна-ченої групи актів належать також Міжнародний пакт про еконо-мічні, соціальні та культурні права 1966 p., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 p., Європейська соціальна хартія 1961 р. та інші. Міжнародні норми, що здійснюють значний вплив на розвиток внутрішнього законодавства України, беруться до уваги при визначенні багатьох соціальних стандартів (межа бідності, прожитковий мінімум тощо).

Положення Європейської Соціальної Хартії розроблені на осно-ві передового досвіду країн-учасниць Європейської Союзу в сфері правового регулювання соціального забезпечення. Цей досвід був апробований ними протягом багатьох років. Хартія застосовується до іноземців, які є громадянами інших Договірних сторін, на закон-них підставах проживають або регулярно працюють на території за-цікавленої держави. Ратифікація Європейської Соціальної Хартії та подальша імплементація її положень у законодавство України ма-тиме значний вплив на входження нашої держави в європейський простір.

Провідну роль у встановленні системи міжнародно-правового регулювання соціального забезпечення відіграє Міжнародна орга-нізації праці. У літературі зазначається, що близько чверті всіх кон-венцій, прийнятих в рамках Міжнародної організації праці з моменту її утворення, містять норми соціального забезпечення [8, С. 182]. Серед основних інструментів, розроблених на міжнародних конфе-ренціях праці в галузі соціального забезпечення, потрібно назвати такі: Конвенція № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпе-чення» від 28.06.1952 р., Конвенція № 118 «Про рівноправність у галузі соціального забезпечення» від 28 червня 1962 року, Конвен-ція № 157 «Про збереження прав у галузі соціального забезпечення» від 21 червня 1982 року. На жаль, на відміну від стану справ щодо ратифікації конвенцій у сфері трудових відносин, Україною не ра-тифіковано жодної конвенціі МОП щодо соціального забезпечення.

Розвиток трудового обміну в межах Співдружності Незалежних Держав, обумовлений не тільки тісними економічними зв'язками, що склалися в роки існування СРСР, але і спільними кордонами, єдиними традиціями в регулюванні трудових і соціально-забезпечувальних відносин, викликав необхідність забезпечення працівникам-мігрантам, залученим на законних підстав, не менш сприятливих соціально-трудових умов, порівняно з громадянами країни прийому. Тому для України вкрай важливим стала необхід-ність чіткого механізму регулювання міграційних процесів як на на-ціональному, так і на міждержавному рівнях.

З цією метою учасники СНД підписали низку регіональних актів. Пріоритет у правовому регулюванні було надано пенсійнному забезпеченню, а інші питання соціального забезпечення стали предметом міждержавного співробітництва пізніше. Основним регіо-нальним актом на рівні СНД у сфері пенсійного забезпечення стала міжурядова Угода про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечен-ня, укладена 13 березня 1992 року, яку підписали Вірменія, Біло-русь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та Україна. Угода поширювалася на всі види пенсійного забезпечення, передбачені чинним, а також майбутнім законодав-ством.

Учасники Угоди зобов'язалися здійснювати пенсійне забезпе-чення громадян держав-учасниць за нормами законодавства дер-жави, на території якої вони проживають, з урахуванням трудового стажу, набутого на території будь-якої з цих держав, а також колиш-нього СРСР за період до 13.03.92 р. Розмір пенсії повинен перегля-датися згідно із законодавством держави-учасниці угоди за новим місцем проживання пенсіонера. Документи, необхідні для призначення пенсії та видані на території держав-учасників СНД і держав, що входили до складу СРСР, або до 1 грудня 1991 року, будуть прийматися без легалізації. Зокрема, відповідно до національного законодавства кожної з цих держав, повинні вирішуватися питання права на пенсію прибулих до країни осіб залежно від зміни ними громадянства.

Угода між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року закріпила, що за військовослужбовцями, особами, які звільнились з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги, встановлені раніше законами та іншими нормативни-ми актами колишнього Союзу РСР.

Для регулювання основних напрямків співробітництва держав СНД у сфері трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів 15 квітня 1994 року було укладено Угоду урядів держав-учасниць СНД з зазначених питань. Метою Угоди «Про спів-робітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів» є усунення прогалин в регламентації правового становища трудящих-мігрантів і членів їх сімей, а також забезпе-чення принципу рівності між трудящими-мігрантами і громадянами приймаючої держави, маючи на увазі умови їх життя і здійснення ними трудової діяльності.

Угода декларує загальні принципи та підходи до забезпечення і захисту прав трудящих-мігрантів. Один з її головних принципів по-лягає в тому, що правовий статус трудящих-мігрантів в приймаючій стороні повинен визначатися в рамках чинного законодавства цієї сторони та укладених нею міжнародних договорів.

Міжнародне приватне право

Співпраця з питань соціального забезпечення отримала своє оформлення, передусім, у багатосторонніх угодах, що визначають соціальні і правові гарантії. Угодою про партнерство та співробіт-ництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (Угоду ратифіковано Законом № 237/94-ВР від 10 листопада 1994 року) визначено способи координації соціально-го забезпечення. Зокрема ст. 25 передбачено, що Сторони укладають угоди з тим, щоб: (І) прийняти, дотримуючись умов і порядку, що застосовуються в кожній державі-члені, положення, необхідні для координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на законних засадах на терито-рії держави-члена. Ці положення, зокрема, забезпечуватимуть, щоб: всі періоди страхування, праці або проживання таких робітників у різних державах-членах складалися одночасно з метою отримання пенсій за віком, у випадку інвалідності та смерті й з метою медич-ного обслуговування таких робітників; будь-які пенсії за віком, у випадку смерті, інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на ви-робництві або професійного захворювання, за винятком спеціаль-них пільг, що не передбачають внесків до пенсійного фонду, вільно переводилися за курсом, який застосовується за законом дебітора — держави-члена або держав-членів; (II) прийняти, дотримуючись умов і порядку, що застосовується в Україні, положення, необхід-ні для надання робітникам, які є громадянами держави-члена і на законних засадах працюють в Україні, режиму, подібного до того, який визначений у другій частині пункту (І).

Важливе значення мають двосторонні домовленості України з рядом держав щодо регулювання трудової діяльності й соціального захисту громадян, які працюють за межами своїх держав. Двосторонні угоди з питань соціального захисту укладаються Україною, переважно, з метою вирішення проблем, що виникають між двома державами у зв'язку з міграцією працівників. Держави-учасниці СНД зіткнулися з масовою міграцією після розпаду єдиної держа-ви.

Питання пенсійного забезпечення в Україні регулюються також двосторонніми міжнародними договорами (угодами), укладеними з 21 країною. Зазначені договори (угоди) розподіляються на два види: договори, що базуються на територіальному принципі, та договори, що базуються на пропорційному принципі.

Трудові правовідносини «з іноземним елементом»

Пенсія за договором, що базується на територіальному принци-пі, призначається відповідно до законодавства Сторони, на терито-рії якої ця особа проживає і звернулась за призначенням пенсії, при цьому стаж роботи, набутий на території іншої Договірної Сторо-ни, зараховується до трудового стажу, витрати на виплату пенсій здійснює держава, на території якої проживає отримувач. За тери-торіальним принципом Україною укладено 14 договорів. Слід зау-важити, що Україна також є правонаступницею міжнародних дого-ворів, укладених між СРСР та Монголією, Угорщиною і Румунією. В Україні діючими є міжнародні договори, укладені між: СРСР та Монголією «Про співробітництво в галузі соціального забезпечен-ня», СРСР та Угорщиною «Про співробітництво у сфері соціально-го забезпечення» і СРСР та Румунією «Конвенція щодо співробітництва у галузі соціального забезпечення між СРСР та Народною Республікою Румунія» від 24.12.1960 р.

За договорами, що базуються на пропорційному принципі, кожна Договірна Сторона призначає та виплачує пенсію за відпо-відний страховий (трудовий) стаж, набутий на території держави цієї Сторони, тобто кожна з Договірних Сторін призначає пенсію за стаж роботи, набутий на її території. За принципом пропорційності Україною укладено сім договорів про соціальне забезпечення: з Рес-публікою Болгарія, Королівством Іспанія, Чеською Республікою, Словацькою Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Литовською Республікою.

Україною ведеться підготовча робота щодо укладення таких договорів з Федеративною Республікою Німеччина, Канадою, Арген-тинською Республікою, Федеративною Республікою Бразилія, Державою Ізраїль, Сербією та Чорногорією, Турецькою Республікою та перегляду договорів з Республікою Казахстан, Грузією та країнами, які 13 березня 1992 року підписали Угоду про гарантії прав громаМіжнародне приватне право.

Двосторонній міжнародно-правовий рівень регулювання соці-ального захисту між Україною та іншими країнами здійснюється на підставі таких принципів: надання іноземцям національного режиму; територіального або пропорційного принципів призначення і виплати пенсій; збереження права на пенсію при переїзді пенсіонера з однієї країни в іншу; відсутності взаємних розрахунків між країна-ми, що здійснюють соціальне забезпечення; принципу загальності; заборони дискримінації і рівності; всебічності і розмаїття видів соці-ального забезпечення; встановлення мінімального рівня соціально-го забезпечення; збереження набутих прав на конкретний вид пенсії або допомоги при зміні країни постійного проживання.

Так, наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами своїх країн, від 14 січня 1993 року встановлює, зокрема, колізійні норми для врегулювання таких питань, як вік особи, з якого допускається прийняття на роботу, виїзд і перебування, трудова діяльність, права і обов’язки праців-ників, соціальне забезпечення з прив’язками до законодавства кра-їни перебування. Крім того, в цій Угоді взаємно визнаються стаж і дипломи, а також інші документи без легалізації.

Іноземні громадяни мають право на соціальне забезпечення (за винятком пенсії) відповідно до законодавства країни свого постійного місця проживання. Працівники-мігранти (тобто особи, що не мають в країні працевлаштування постійного місця проживання) мають право на соціальне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства країни працевлаштування. Однак з цього правила часто встановлюється цілий ряд винятків:

— якщо найманий працівник був відряджений своїм роботодавцем для виконання робіт на території іншої держави, то на нього по-ширює свою дію законодавство країни роботодавця (якщо термін відрядження не перевищує 2 років);

— на соціальне забезпечення державних службовців однієї держави, направлених ним на територію іншої держави, поширює свою дію законодавство країни-роботодавця;

— на членів екіпажу морського судна і осіб, які працюють на морському судні за наймом, поширює свою дію законодавство держави, під прапором якого ходить це судно;

— на осіб, які працюють на авіатрансортному, залізничному або автотранспортному підприємствах, що здійснюють міжнародні перевезення на території держав-учасниць відповідної угоди, по-ширює свою дію законодавство тієї держави, на території якої зна-ходиться адміністрація, зареєстровано відповідне підприємство;

— на співробітників дипломатичних представництв і членів кон-сульських установ поширюються положення Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 року та Віденської конвенції про консульські відносини від 24 квітня 1963 року.

Google Bookmarks Digg Reddit del.icio.us Ma.gnolia Technorati Slashdot Yahoo My Web News2.ru БобрДобр.ru RUmarkz Ваау! Memori.ru rucity.com МоёМесто.ru Mister Wong

Пожалуйста, оставьте комментарий

Вы должны быть зарегистрированы чтобы оставить комментарий.